Розвиток хоспісної допомоги на Волині взяв на особистий контроль губернатор

Зустріч з керівництвом Волинської області та колективом обласної лікарні «Хоспіс» у Луцьку

Щороку в Україні збільшується кількість онкохворих, які потребують термінової медичної допомоги та догляду.

Сьогодні ця цифра досягла критичної межі у 500 тисяч осіб. Тоді як Всесвітня організація здоров’я ще у 1982 році ввела як окремий напрямок медицини розвиток паліативної допомоги (догляду за невиліковно хворим в останні дні життя), а з 2002 року розширила перелік «обов’язків» до «тривалого піклування», в нашій державі допомагати й дбати про невиліковно хворих лише починають вчитися, зазначив голова «Української ліги сприяння та розвитку хоспісної допомоги» Василь Князевич під час зустрічі з керівництвом Волинської області та колективом обласної лікарні «Хоспіс» у Луцьку.

Тутешній медичний заклад для невиліковно хворих розрахований на 25 стаціонарних ліжок. І це при тому, що в області лише офіційно зареєстрованих 13 тисяч тих, хто уже не в змозі подбати про себе самостійно. За словами головного лікаря «Хоспісу» Володимира Бачинського, ліжко-місць катастрофічно не вистачає. «Є й інша проблема: у порівнянні з Європою, в Україні приймають у десять разів менше опіоїдних анальгетиків, необхідних для зняття сильного болю в онкохворих, а тому люди помирають у муках, – каже він. – Завданням хоспісів є саме полегшення болю та душевного стану пацієнтів, щоб вони могли провести останні дні відносно щасливо, гідно залишивши цей світ».

У центрі паліативної допомоги працює чотири лікарі, п’ятнадцять медсестер і соціальний працівник. Загалом персонал лікарні налічує 54 працівники. У «Хоспісі» є як одномісні, так і дво- тримісні палати. «Через наш заклад пройшли близько двох тисяч важкохворих. За минулий рік ми виписали 90 людей, майже зі стількома ж попрощалися назавжди, – додає заступник головного лікаря Наталя Рябченюк. – У «Хоспісі» обладнали капличку, де священник на свята і за проханням читає молитви для хворих. У кожній палаті є «брехунці», через які «лежачі» можуть долучитися до слова Божого». Був навіть випадок, пригадує одна з медсестер, коли у клініці обвінчалося подружжя, а вже через кілька днів потому чоловік відійшов у вічність.

У «Хоспісі» більшість людей «згасають» дуже швидко, та дехто з останніх сил таки хапається за життя. 6 серпня 2002 року сюди потрапила жінка, яка й досі перебуває під опікою медпрацівників. За стажем перебування у закладі вона є найстаршою. Протягом останніх років хвора власними руками вишила рушник, яким увінчана ікона її палати. У пацієнтів, котрі не можуть говорити, в очах читається вдячність до медпрацівників хоспісу. А кому пощастило не позбутися дару мови, може висловити це вголос. «Цим жінкам потрібно пам’ятник за життя поставити. Жоден чоловік ні за що не витримав би тут бути, якби не вони. Я пройшов війну, у мене 62 роки трудового стажу, я все віддав для Вітчизни, для України. І коли зі мною трапилося це нещастя, мені було нікуди піти – жодна лікарня не приймала, мовляв, місць немає. Нас кинули напризволяще, ми нікому не потрібні. Потім мене привезли сюди «колодою» – всі суглоби боліли. Нині я невимовно вдячний цим жінкам і тим, хто організував заклади такого типу!», – крізь сльози каже пацієнт «Хоспісу» Костянтин Радаєв.

Рідні хворих також не уявляють свого життя за відсутності такого закладу. «Вдома хвора теща, ми з жінкою працюємо, тож не маємо можливості надати повноцінний догляд матері. Те, що ми можемо довірити її життя працівникам цієї лікарні, надзвичайно важливо для нашої сім’ї. Коли мама тут, я знаю, що про неї піклуються так, як робив би це я», – переживає син 83-річної матері Юрій Шемшей.

У подібних закладах працювати дуже важко перш за все психологічно, адже медпрацівник повинен не лише стримувати власні емоції, але й уміти заспокоїти пацієнта, дати йому впевненість у тому, що він не сам, що боляче не буде. Заступник головного лікаря пані Наталя щоранку читає молитву, яка додає їй сил у роботі з важкохворими. На щастя, залишаються і люди, не позбавлені оптимізму і повні віри. «Ми знали, куди йшли. У роботі з пацієнтами намагаємось підлаштуватися під них. Наприклад, коли пацієнт розповідає, що він зараз курить, ми лише погоджуємось і киваємо: так, так, завтра буде легше. Часто у людей просто здає психіка, і це зрозуміло, адже пацієнти лежачі», – розповідає про важкі будні сестра «Хоспісу» Людмила Кирилюк.

Губернатор Волинської області погодився стати покровителем осередку паліативної та хоспісної допомоги у Луцьку

«Влада повинна дати людині гарантії догляду за нею у старості, незалежно від висновків медиків щодо здоров’я громадянина – навіть якщо ця людина є невиліковно хворою. Адже маємо розуміти, що від цих ризиків ніхто не застрахований, – зазначив Василь Михайлович під час зустрічі з головою Волинської обласної державної адміністрації Борисом Клімчуком. – Наше завдання – окреслити основні проблеми, які гостро стоять на шляху створення єдиного медичного простору та мережі хоспісів на загальнодержавному рівні. Допомогти владі повинна громадськість. «Ліга», яку я представляю, – партнер держави на всіх щаблях влади. Тож, оскільки розвиток в означеній сфері неможливий без якісної та невідкладної допомоги, ми повинні розробити програму й відповісти на запитання, де, скільки і чого нам потрібно? Лише розуміючи це зможемо забезпечити важкохворим людям достойну старість».

У відповідь голова ОДА пообіцяв сприяти добрій справі принаймні на теренах ввіреної йому Волинської області. «Початкова ідея створення хоспісів була такою: це має бути не лікарня, не богодільня, а щось домашнє і тепле. Зрозуміло, витрати на будинки такого типу більш затратні, ніж на звичайну лікарня, але спасенне життя вартує багато», – заявив Борис Петрович.

Громадянська опора, яка не має жодних політичних уподобань

Партнерами у добрій справі обіцяють бути і релігійники. За словами Василя Князевича, «Українська ліга сприяння та розвитку хоспісної допомоги» ставить собі за мету, в першу чергу, залучити до доброї справи духовенство, оскільки пацієнти, а особливо їхні рідні, в останні дні життя близьких важкохворих людей дуже потребують Божої підтримки. До вирішення цього завдання вже долучилися представники усіх церковних єпархій. Отець Роман, який представляє Українську греко-католицьку церкву, пояснює: «Проблема потребує лише любові й милосердя. І це мусять бути люди, покликанням яких є розуміти людей і співчувати їм. До того ж це є своєрідна взаємодопомога: ми допомагаємо хворому, а хворий допомагає нам чинити милосердя. Головне, щоб хворий дозволив нам це зробити».

А щоб святі отці дізналися трохи більше про паліативну допомогу, голова УЛПХД розглядає можливість введення у духовних семінаріях окремих уроків, на яких майбутні й чинні священики зможуть дізнатися про невиліковно хворих значно більше. «Окрім того, – закликав пан Князевич, – ми маємо розтривожити громаду, на допомогу від якої дуже чекаємо. Адже якщо кожна людина хоча б чимось докладеться до доброї справи, це потягне за собою волонтерство, чого так потребують хворі. Люди можуть працювати добровольцями в хоспісі, організовувати допомогу продуктами, послугами, необхідними товарами, організовувати збір матеріальних засобів і фінансів та багато іншого. Ми усі разом повинні допомогти провести людину в останню путь».

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>