Біль хворого — не підстава для наживи


Ухвалення 13 травня Кабінетом Міністрів Постанови №333, яка значно спрощує доступ важкохворих до знеболюючого і кардинально змінює систему надання лікарем допомоги, в Лізі сприяння розвитку паліативної та хоспісної допомоги вважають одним з найбільших своїх досягнень. Голова Лiги і колишній міністр охорони здоров’я Василь Князевич називає урядову постанову, схвалення якої очікували не один рік, «проривом уперед до цивiлiзацiї».
Екс–міністр розповів «Україні молодій» подробиці прийняття такого потрібного майже трьомстам тисячам українців, які хворіють на важкі недуги, документа і вважає, що це лише початок справи. Тепер необхiдно забезпечити обiг цих препаратiв.
Попередня система породила абсурд

— Василю Михайловичу, знаємо, що така довгоочікувана постанова пройшла доволі тернистий шлях до свого схвалення. Чому й коли виникла потреба у цьому документi?

— Коли ми почали займатися паліативною допомогою, виникла проблема з доступом до знеболення. З’ясувалося, що в Україні як знеболююче застосовують тільки один препарат — ін’єкційний морфін. Далі виявили низку супутніх проблем: зробити цю ін’єкцію мав право тільки медпрацівник, виписує спецiальна комiсiя, коло людей, які могли отримати доступ до препарату, було надто вузьким, оскільки медикамент є наркотичним препаратом. Та навіть якщо пацієнт купив препарат, «швидка» з медиком (а тільки медпрацiвник мав право вколоти хворого), просто не встигала доїхати в якесь село. Адже дія медикаменту, який вводиться внутрівенно, не перевищувала 4—6 годин.

З другого боку, дуже відчувався заборонний момент. Приміром, пропала ампула з морфіном, розбилася. Міліція за цим фактом одразу ж порушувала кримінальну справу проти лікаря. За кожним виписаним рецептом приходив УБНОН (Управління боротьби з незаконним обігом наркотиків), який шукав помилку, щоб, зрештою, притягти медика до відповідальності. А система, на жаль, виписана настільки недосконало, що присiкатися завжди є до чого. Тобто практично кожен лікар потрапляв під тиск правоохоронних органiв. Як наслідок, зрозумівши цiну «вдячностi» від своєї доброти і турботи про пацієнта, медики почали відмовлятися призначати знеболювальні.

Продавати такі препарати не захотіли й аптеки. В першу чергу, через бюрократизацію. Аби отримати необхідну для продажу цих препаратiв ліцензію, треба було зібрати купу дозволів. 2010 року я як міністр дав вказівку перевірити, скільки аптек мають ліцензію. З’ясувалося, що в деяких областях таких закладiв аж… два. Інші просто відмовлялися брати ліцензію, бо за нею, як правило, відразу приходила купа перевірок. Доходило до абсурду: лікарня, що має лiцензiю на лiкування хворих, повинна отримати аналогічні дозволи, зокрема в СЕС, для зберігання цих препаратів. Якщо кімната для зберігання знеболювальних не обладнана ґратами, знову ж таки виникали питання від правоохоронців. Тобто існувало чимало неврегульованих питань у юридичній площині.

— А страждали люди…

— Безумовно, найменше зиску від цього мали саме ті, хто щодня потребує полегшення страждань. Чому так сталося в державі, де стільки людей щодня потребують порятунку вiд болю? Той, хто каже, що хворі мають терпіти біль, не уявляє, про що говорить. У такій ситуації пацієнт, загнаний у глухий кут, був змушений у незаконний спосіб, через знайомих і друзів, знаходити вуличних торговців і дилерів наркотичними препаратами. Фактично ситуація дійшла до маразму: вулична наркоманія зростає, показники розкриття таких злочинів ростуть за рахунок медичної галузi, а пацієнти помирають у муках.

Тож ми почали інформаційну кампанію. Зокрема, на прикладі паліативної допомоги, філософія якої без доступу до знеболювального взагалі втрачає сенс. За сприяння Міжнародного фонду «Відродження» й організації Human Rights Watch (міжнародна, неурядова, неприбуткова організація, яка займається захистом прав людини більш ніж у 70 країнах. — Авт.), півтора року проводили кампанію «STOP — біль». До нас почали звертатися неурядові світові організації, пропонуючи не лише свою допомогу, а й досвід у питанні доступу до знеболювального. Апогеєм зусиль стала резолюція за результатами першого національного конгресу на тему паліативної допомоги, на якому були присутні представники понад п’ятнадцяти країн.
«Інтерхім» дискредитували у ЗМІ

— Як змінила ситуацію нова постанова?

— Постанова №333 дала можливість правоохоронній системі зовсім по–іншому будувати свою роботу з контролю за обігом наркотиків, відійшовши від репресивних методів. Раніше людина купила знеболювальне, а приїхати і вколоти його міг тільки лікар, бо інакше — з’являлася міліція. Цей ланцюг слід було розірвати. Ми сказали: те, що стосується медицини, не важливо — психотропні чи якісь інші ліки — це лiкування, і правоохоронці повинні мiняти свої пiдходи.

Постанова значно спрощує правила доступу до знеболювального, порядок його призначення і зберігання. Та найважливіше — відтепер пацієнти можуть отримати не лише ін’єкційне знеболювальне, а й згаданий морфін, але у таблетках, розчині чи навіть пластирі, що дуже важливо, коли, приміром, ідеться про дітей. Відпадає потреба викликати додому лікаря — знеболювальне може взяти і родич пацієнта, і навіть доглядальниця; хворий отримав можливість самостійно вживати таблетки, а відповідний рецепт може виписати навіть фельдшер. Окрім того, новий документ дає можливість запастися ліками не на один день, як раніше, а на термін до 15 днів. А це дуже важливо, якщо людина живе в селі й не може щодня їздити в місто.

— Ви сказали, що схвалення Кабміном викликало великий спротив серед певних зацікавлених бізнесових кіл. А наскільки ефективною була співпраця з державою?

— Колосальну підтримку ми отримали від Державної служби з контролю за обігом наркотиків та особисто її керівника Володимира Тимошенка, який виявився державною і незаангажованою у темних схемах людиною. Він дуже швидко погодився, що для людини, яка проходить складні процеси наприкінці життя, будучи невиліковно хворою, знеболювальнi препарати — це найперше ліки. Напрацювання документів, які потім лягли в основу постанови, відбувалося спільно з фахівцями МОЗ і за підтримки тодішнього першого заступника міністра Раїси Моїсеєнко.

Утім, на жаль, є низка осіб, не зацікавлених у такому прориві, в такому документі й у прозорості правил обігу наркотиків. Приміром, коли ми запитали вітчизняних фармвиробників, хто може виготовляти таблетований морфін, погодилася тільки одеська компанія «Інтерхім». Але коли підприємство почало працювати в цьому напрямі, пройшовши безліч експертиз, зробивши виробниче досьє, зареєструвавши належну виробничу практику тощо, одразу з’явилися конкуренти. На високому державному рівні почалася протидія. Ця напруга не знята донині, а проти «Інтерхіму» певні сили розгорнули кампанію з дискредитації у ЗМІ, вочевидь, намагаючись у такий спосіб викинути з ринку.

Попри те, що першу пробну партію таблетованого морфіну завод виготовив за власний кошт ще декілька місяців тому, це питання досі не зрушилося з мiсця. Регіони просять таблетки, а ми не можемо нічого вирішити на столичному рівні через протидію або небажання осiб, якими повинні займатися спецслужби, адже йдеться про національні інтереси. Питання виробництва наркотичних препаратів, як і вакцини, — це стратегічне питання для держави. Це і економічно вигідно, і дешевше, і доступніше, ніж завозити з–за кордону.

Певним бізнесменам, які займалися ввезенням препарату, не хочеться втрачати надприбуток. Ми неодноразово порушували питання затвердження Кабміном схваленої нині постанови — і на рівень уряду, і на рівень Президента. Утім щоразу документ «футболили». Якби така ситуація тривала і надалі, переконаний, дії тих, хто терпить біль, були б значно радикальнішими. У нас не залишалося б іншого виходу, як апелювати до людей і виходити захищати їхні права.

— Наскільки потужними гравцями в цiй справi є люди, які контролюють «чорний ринок» з обігу наркотиків?

— Відповім так: завдяки постанові певний контроль над цим процесом втрачають правоохоронні структури. При цьому є повне взаєморозуміння в цьому питанні з боку керівника УБНОН Олени Коваль. Хоча деякі сили на дуже високому державному рівні роблять усе, щоб не допустити виходу з тіні «чорного ринку» наркотиків. Але нині найголовніше, що ми пройшли цей шлях і задекларували: Україна має власне виробництво морфіну.
Бізнес повинен бути соціально зорієнтований

— Які наступні кроки повинна зробити держава, щоб постанова почала працювати? Чи відомо хоча б, скільки людей потребують знеболювального?

— Наступне наше завдання — щоб медик не боявся брати на себе відповідальність, виписуючи рецепт без комісії. Дуже багато треба попрацювати з медичною громадою, оскільки постанова покладає велику частку відповідальності саме на медиків. Маємо роз’яснити нову систему правоохоронцям, які тепер повинні не контролювати лікаря, а допомагати йому. Вперше людина стає «правильним» пацієнтом у нашій державі, для допомоги якому і лікарі, і міліціонери мають працювати в одному правовому полі.

— Отже, тепер лікар ухвалюватиме рішення самостійно. Чи не буде зловживань iз боку медиків?

— Якщо ми хочемо і надалі контролювати лікаря, то просто повернемося до того, що було. Натомість ми ставимо питання, що лікар має право виписати препарат у тій кількості, яка необхідна людині. Але якщо він зловживає цим своїм правом, то повинен вiдповiсти за це. Тепер лікар повинен на власний розсуд оцінити всі ризики: сім’ю, в якій живе пацієнт, все зважити і лише після цього виписати чи не виписувати рецепт. Сiмейнi лiкарi знають, «хто є хто» у них на дiльницi. Я не виключаю, що нечисті лікарі «випливатимуть», але це будуть поодинокі випадки, а не тисячі. Щороку в Україні від онкології помирають приблизно 100 тис. хворих. Ми не можемо через один–два випадки з недобросовісним лікарем позбавити допомоги тих, хто її потребує.

Іншим важливим завданням є створення системи обігу. Необхідно зробити так, щоб людина могла придбати необхідний препарат навіть у сільській аптеці. Тобто говоримо про його доступність.

— Але для цього аптеки повинні масово купувати окрему ліцензію на продаж таких препаратів…

— Я вважаю, що в цьому питанні має бути жорстка державна політика: якщо ти хочеш займатися приватною аптечною практикою, то повинен мати таку ліцензію. І відмови бути не може. Нині лунають ініціативи, мовляв, давайте створимо нову мережу за державний кошт. Але ж це нераціонально! Ми не такі багаті, щоб викидати стільки грошей. Бізнес повинен бути соціально зорієнтований. Треба домовитися про правила гри, які, завдяки Постанові №333, стануть спрощеними.

Але перед цим держава має визначити необхiдну кількість лікiв і заплатити за них, заклавши необхідну суму в бюджет. До сьогодні держава оплачувала лише ін’єкційний морфін. Тепер же спектр знеболювального значно розширюється. Буде дуже добре, якщо вдасться переглянути піврічний бюджет цього року, але, якщо не вдасться, принаймні з 2014 року влада має подбати, щоб люди отримали доступ до знеболювального за державний кошт.

— Тобто нині ще не визначена сума, про яку йдеться?

— Ми можемо підрахувати приблизно, взявши психіатричних, онкологічних хворих, травматологію тощо. Точну цифру ніхто не назве, але йдеться приблизно про 300 тис. хворих на рік. На ці всі питання маємо три місяці, упродовж яких постанова буде доопрацьована.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>